Кельменці

    Щоранку будь-якої пори року її, усміхнену, привітну, можна побачити, як спішить-поспішає Кельменецьким парком на роботу – у редакцію „Рідного слова”, де працює кореспондентом з 2001 року. Тому й стала вже нашою, кельменчанкою, - уважна і чуйна до старших, розуміюча до молоді, адже кому, як не їй, ведучій молодіжно-дитячої сторінки „Територія М”, знати усі проблеми юних. Кому, як не їй, поетесі, що тонко відчуває красу рідного слова, його біль і радість, вести „Поетичну сторінку” у районці? Про кого тільки не писала! Скільки талантів відкрила своєю творчою рубрикою! Час і про неї Слово сказати!
    Сніжана Андрущак народилася 12 серпня 1971 року у селі Бабин Кельменецького району Чернівецької області. Віршувати почала з восьми років, друкується з дев’ятнадцяти. Зі шкільної парти мріяла обрати професію журналіста або філолога, але батьки (педагог і медпрацівник) вирішили інакше. Тому мрія збулася набагато пізніше. Здобула фармацевтичну (с/спец.) і філологічну (вищу) освіту. Навчаючись у Житомирі, відвідувала засідання літоб’єднання ім. Б. Тена, яке очолював В. Грабовський. Ще із шкільних років разом з іменами Лесі Українки, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Василя Симоненка прийшла любов до літератури. Сніжана Андрущак досліджувала життєвий шлях своєї землячки, оперної співачки Л. Липковської.
    Поетеса сама зізнається, що найбільше любить читати православну літературу, яка вчить мудрості у житті. Зв’язок із природою – основа її буття. Крім усього, захоплюється фотографією, флористикою, квітникарством, любить організовувати сімейні подорожі берегами рідного Дністра. Вдома має колекцію фото картин із краєвидами Дністра та рідного села. Разом із чоловіком виховує двох синів.
    Про свої вподобання Сніжана Андрущак каже: „Не люблю одноманітності в роботі, нещирості в людських стосунках і вважаю, що кожна людина особлива по-своєму, тобто має талант, даний Богом, який не повинна „закопувати” або обмінювати на гроші. Найвища цінність – духовне надбання ”.
    Публіцистика та вірші Сніжани Володимирівни друкуються у районній газеті, також в обласних („Доба”, „Буковинське віче”), державних („Літературна Україна”, „Сільські вісті”), в журналах „Жінка”, „Українська ластівка”, в окремих житомирських та кам’янець-подільських газетах. Своїми наставниками вважає нині покійного Валентина Грабовського та Богдана Гуру.
    У 2006 році Сніжана Володимирівна стала членом Національної Спілки журналістів України.
    Спільно з місцевими композиторами має більше десятка пісень. Мріє про власну збірку.

КЕЛЬМЕНЦЯМ І
КЕЛЬМЕНЧАНАМ
З нагоди 450-річчя
Перше листя падає в парку,
Осінь лиш нанизує коралі.
У таку погоду непарку
Пахнуть яблучно-грушево сині далі.

Для гостей готується вино,
Бо на храм приїдуть найдорожчі.
Кельменці, історії зерно
Засіває день на твоїй площі.

П’ятий вік тут з роду в рід життя,
Гарне місце біля ромоданки,
Прокладають міст у майбуття
Мужні роми і прекрасні Данки.

Хтось шукає затишку в світах,
Інший поспішає зі столиці.
І неначе перелітний птах
Спрагло п’є з батьківської криниці.

Ви ж щодня несете праці плід
Для свого містечка між ланами.
Залишайте тільки добрий слід,
Мудрі й життєлюбні кельменчани!

СТАРІ ХАТИ

Старі хати чекають смерти,
Пісок обсипався зі стін.
Нема кому й віконця втерти.
Розсохся на вітрах ослін.

Підперли із причілку вишні,
Повили спориші поріг.
Вони ж, здається, стали нижчі.
Неначе стомлені з доріг.

Присісти хочуть. Ся встидають
Своїх обшарпаних одеж
І мовчки з сумом дорікають,
Що їх забули серед меж.




Посивіли старенькі хати,
ніхто не знає вже й чиї.
А як нема кого чекати –
Навіщо жити на землі?


СОРОК СЬОМИЙ

Голодні, холодні і босі –
Ті роки не йдуть в забуття.
І діти, що раптом ставали дорослі –
Дорослі на ціле життя.

Між війнами їх сповивали,
Був хліб, як земля, з качанів.
В очах помарнілих - вандали
Згрібали останнє з подів.

Як вирок звучало „поставка”.
А злість, перероджена в лють,
Звіріла. Зростала і ставка
На смерть, якої не ждуть.

І гнили ті просо й квасоля
На станції десь під дощем.
Попухлий і сивий із горя
Тремтів недитячий щем.

Ввижалося стигле колосся
І теплі буханці в руці,
Та диба ставало волосся,
Як звозили в яму мерців.

... Достаток в синів і у дочок,
щороку – зерно молоде.
Та досі хліба шматочок
Цілують вони, як на землю впаде.

Сумна казка для дорослих і дітей

    У затінку крислатого парку, куди найпізніше навідується весна, від зимового сну прокинулася юна тендітна берізка. Поворухнула гілочками, підняла ще заспані очі до неба. Його чиста голубизна, гаптована золотом сонячного проміння, була надто вражаючою і сліпучою, що довелося примружитися і перевести погляд на землю. Теплом паруюча земна поверхня прокидалася тоненькими голочками трави, які проштрикнувши торішнє листя, вперто тяглися до джерела тепла і світла. Навкруг все хотіло жити і жити хотіло щасливо, всім негараздам на зло. І все було б добре, якби не забудькуваті і недалекоглядні, а інколи таки безкультурні люди. Вони вже давно відвикла жити в гармонії з природою, тому й не турбуються ні про чистоту навколишнього середовища, ні про своє здоров’я, а про чистоту душі годі й говорити.
    Отож стоїть молоденька берізка і мріє про щасливе життя, як ото маленьке дитинча у візочку. Турботлива матуся купила йому лаківки, дає у ручку. Розірвало привабливу обгортку, тицяє мамі. – Викинь на землю, поки ніхто не бачить, - повчає та. – Ой матінко молода,- шепоче гілками берізка,- чого ж ти навчаєш свою кровинку? А потім скаржишся, що у дитини алергія. Задуха, голова болить. А як воно не буде хворіти, коли таких, як ти, - сотні, а може, й тисячі. Оті нерозчинні обгортки випаровують під дією тепла і вологи хімічні елементи, зовсім не безпечні. Вернися, завтра ти знову цією стежкою будеш прогулюватися!
    Не почула! Засумувало деревце, але суму і болю додалося ще більше, коли молоді та дужі хлопці пожбурили в нього кілька спорожнілих пляшок від пива. Пошкодили тоненьку кору, зламали гілочку, притисли ніжки-корінці. Важко берізці, хочеться кричати, але не вміє. Безмовно заплакала невинним березовим соком. Сонечко приласкало, висушило сльози, подарувало надію. Може, нещастям кінець? День все нижче схиляє голову, готується до сну. Смеркає. Поодинокі перехожі поспішають до домівок. Засвітилося світло і в хатині бабусі, яка проживає неподалік. Цілий день літня жінка поралася на городі, прибирала, адже незабаром найбільше християнське свято – Пасха. Сміття не спалювала – знала, що не можна. Акуратно згорнула на веретку та так і лишила до вечора... Рипнула тихенько хвіртка. Бабуся з веретою наближалася до берізки. Мить – і купа сміття опинилася поряд, охопивши клубками пилюки. – Ба-бу-сю, закашлялася білокора, - бійся Бога. Ти ж до церкви ходиш, каєшся у своїх гріхах. А хіба ж це не гріх? Хіба не гріх паплюжити природу, створену Господом на благо людини? Я теж жити хочу!
    ... З кожним днем берізці ставало все гірше. Рани не гоїлися, радості не бачила, бачила байдужість. Через кілька тижнів „висадився” у парку шкільний десант. Діти своїми рученятами прибирали не тільки те, що накидали ровесники, але й те, що „залишили” дорослі. Ті, хто мав би бути взірцем культури. Хоч ненадовго, та все ж стало чисто. Але молодій деревинці це вже не допомогло...Збіднів парк на одне деревце, збідніло місто на певний об’єм кисню. Комусь його таки не вистачить.