Кельменці

    Іван Григорович Безручко народився 5 травня 1922 року в с. Патринці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області в селянській родині. Закінчив середню школу в сусідньому селі Китайгороді у 1941 році. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації з армії працював учителем молодших класів Китайгородської восьмирічної школи на Хмельниччині. З 1950 по 1956 р.р. навчався у Чернівецькому медінституті. А з 1956 року і аж до виходу на пенсію (1992р.) працював лікарем-терапевтом у Кельменецькій центральній районній лікарні. З 1937 року друкував у газетах і журналах кореспонденції з шкільного та сільського життя.
    Перші літературні спроби І. Безручко опублікував, будучи учнем дев’ятого класу, в Кам'янець-Подільській обласній молодіжній газеті (вірш „Могила партизана”, 1939 р.) тата республіканській молодіжній газеті (вірш „Молдавії”, 1940 р.). Надрукував кілька десятків віршів та оповідань у районній, обласній, фронтовій газетах, журналах.
    З юності захопився збиранням народних скарбів: пісень, легенд, переказів, прислів’їв, прикмет, рецептів народної медицини, страв, мовного матеріалу діалектології, топоніміки, краєзнавства. 8-11 січня 1957 року Іван Григорович брав участь у роботі республіканської наради збирачів фольклору, на яку його запросив сам М. Т. Рильський. У 1961 році на республіканській конференції по впровадженню свят та обрядів фольклорист виступав з доповіддю „Прислів’я та приказки в ритуалі народних свят та обрядів”.
    Переважна більшість зібраного матеріалу зберігається у рукописних фондах інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, у відділі діалектології інституту Української мови АН України. Фонд Івана Безручка налічує близько десяти тисяч прислів’їв та приказок, понад тисячу пісень, кілька сотень легенд і переказів, казок, народних оповідань, бувальщин, усмішок, загадок, народних страв, місцевих прикмет, діалектних і топонімічних матеріалів.
    Особлива любов Івана Безручка – легенди та перекази рідного краю. Саме із таким змістом і вийшла в Чернівцях у кінці 1996 році його книга „Дністріана діда Йвана”. Як каже сам упорядник, записати їх було неважко, бо „в кожному селі є старі люди – жива народна енциклопедія. Особливо обдарованими майстрами слова виявилися М. М. Раренко, Л. С. Джурляк (смт. Кельменці), П. С. Китайгородський (с. Бабин), З. С. Нікула (с. Зелена)...” та ін. „Як найдорожчий спадок, передавали вони мені свої легенди, перекази про рідний Дністер, високі і стрімкі його береги. По місцевих народних героїв, про походження назв сіл, урочищ, лісів, пагорбів, джерел тощо, ніби боячись, аби найголовніше не пішло з ними в небуття”.

ЯК ВИНИКЛИ КЕЛЬМЕНЦІ

    Було чи не було так, але розказують, що там, де зараз серед широкої долини по обидва береги невеличкого струмочка Ромаданки красується, як барвиста веселка, селище Кельменці, давним-давно стояла лише одна корчма. Та проходив мимо неї ген-ген через похмурі ліси, луки, гаї, вздовж озер і річок аж до самого Чорного моря купецький шлях.
    Жив у придорожній корчмі, як павук у своєму кутку, якийсь лихвар на прізвисько Кельман. Був він такий зажерливий, що жодного подорожнього не пропускав мимо, аби не споїти та не пограбувати. Тому дуже скоро поруч корчми, як гриб після дощу, виріс постоялий двір, і лихвар став ще багатший.

    Як і в кожного багатого пана, розвелось у нього чимало всякої прислуги. Від зорі до зорі трудились вони, не розгинаючи спини, а йому все здавалося, що роблять мало. Не один із них вже й зі слідами батогів на спині ходив.
    Поселення лихваря подорожні називали двором Кельмана, а людей, які служили в нього, - кельменцями.
    Минав час. Не раз на зміну холодним зимам з вітрами приходили теплі сонячні весни з барвистими запашними пролісками. Прилітали з вирію співочі птахи і знову відлітали, а життя прислуги ставало все важчим і важчим. Що робити?
- Треба тікати, - радили одні.
- Шукати квітку щастя. В наших лісах вона, напевне, десь росте, - пропонували інші.
- А що, як спершу відплатити лихварю за кривду? – вигукнуло більшість.
- Шукати квітку щастя. В наших лісах вона, напевне, десь росте, - пропонували інші.
- А що, як спершу відплатити лихварю за кривду? – вигукнуло більшість.
    І тут трапилось бажане: захмарене, досі аж чорне небо розколола навпіл вогненна сліпуча блискавка. Від гучного грому захиталася, здавалося, навколо земля. Впав на неї, спалахнувши, лихварський двір і згорів дотла. Залишились тільки прості люди, які служили у того лихваря, - кельменці. Вони взялися корчувати ліс, орати землю, розводити овець, бджіл...
    Згодом серед чарівної широкої долини, на берегах співучого струмочка виросло село. Воно й успадкувало прізвисько своїх перших поселенців – бунтарів проти панської кривди. Так, говорять в народі, виникли Кельменці – селище і його назва.
    І тут трапилось бажане: захмарене, досі аж чорне небо розколола навпіл вогненна сліпуча блискавка. Від гучного грому захиталася, здавалося, навколо земля. Впав на неї, спалахнувши, лихварський двір і згорів дотла. Залишились тільки прості люди, які служили у того лихваря, - кельменці. Вони взялися корчувати ліс, орати землю, розводити овець, бджіл...
    Згодом серед чарівної широкої долини, на берегах співучого струмочка виросло село. Воно й успадкувало прізвисько своїх перших поселенців – бунтарів проти панської кривди. Так, говорять в народі, виникли Кельменці – селище і його назва.

    Трапилося то дуже давно. Ще як земля наша від татарської неволі стогнала. Велику біду тоді народ терпів. Як лютий вітер, налітала не раз на село дика орда. Вона залишала після себе тільки море крові і сліз.
    Одного разу, розказують, щоб захистити себе від нових несподіваних нападів, жителі села вирішили варту виставити. Але де ? Степ навколо був рівний і безмежний. У такому степу і в сонячну днину далеко не побачиш. Тоді хтось із жителів села підкотив камінь – з нього стало видно дальше. Вже ніхто сьогодні не скаже, хто був той перший винахідник, але за ним потягнулись у степ всі односельчани. І кожен з них приносив і висипав на одне й те ж місце землю і каміння: хто повний мішок, хто торбу, вузлик, а хто тільки пригорщу – скільки принести міг...
    Так незабаром за селом виріс чималий горб. А щоб краще видно було з нього, на вершині спорудили дерев’яну вишку. Важко після цього стало орді гуляти степом: не встигне вона з’явитися на горизонті, як вартові вже б’ють на сполох, люди беруться за вила.
    Ординці тоді вирішили знищити варту. Як ті змії, підповзли до підніжжя горба, та хлопці не розгубилися. Вони підпалили під собою вишку, і в селі помітили сигнал... Але коли жителі села, озброєні вилами, прибігли на поміч, земля на горбі вже була червона від вогню і крові. Вона й досі від того червоніє. А як прислухатись добре, то можна навіть почути, як там щось глибоко-глибоко гуде...

    В урочищі Ізвор, що за три кілометри на південний схід від Кельменців, височать пліч-о-пліч два двадцятиметрових пагорби, або, як їх старі люди називають, „могилки Романа і Данки”, а поміж ними, ніби крізь ворота, біжить, співаючи, з південного сходу на північний захід до повноводного Дністра невеличка світловода річка, назва якої, як легко здогадатись, походить також від цих двох імен – Ромоданка. Хто ж вони, ці Роман і Данка, чиїми іменами народ назвав пагорби і річку?
    Оповідають, ніби діялось це в прадавні часи, коли землю нашу заселяли різні племена, що користувалися ще кам’яними знаряддями праці: сокирами, товкачами, скребачками, рубилами, шилами і навіть голками, виготовленими, як правило, із кремнію. Жили тоді в тутешніх місцях разом із своїм невеликим племенем парубок Роман і дівчина Данка. Це були напрочуд добрі, сильні і гарні діти свого трудолюбивого племені, яких заслужено любили всі одноплеменці.
    Вони палко кохались і, звісна річ, не могли й хвилини побути одне без одного. Куди, бувало, направляється Роман, туди неодмінно йде вже Данка. Наодинці їх ніхто ніколи не бачив. Тому часто юнака і дівчину називали спільним ім’ям „Ромоданка”.
    Коли одного разу у їх маленьке поселення прийшла тривожна вість, що чорною хмарою насуваються кочівники, які тоді гуляли краєм, руйнуючи хижі та вбиваючи людей, до своїх одноплеменців звернулися Роман і Данка:
- Ви відходьте вглиб лісових хащів. А ми затримаємо їх.
Спустіло поселення. Все плем’я, зібравши пожитки, пішло в навколишні дрімучі ліси. А молодята мужньо перепинили шлях кочівникам. Та їх схопили.
- Ведіть до своїх! – наказали. – Інакше смерть!
    І ті повели, але в протилежному напрямку.
    Завели їх Роман і Данка в такий глибокий яр, звідки вже трудно було вибратися: під ногами непрохідне болото, попереду – повноводний і грізний Дністер, а по обидва боки – стрімкі, як стіна, високі береги. Спохватились тут нападники, накинулись на молодят, та трапилось непередбачене: темно-синє громаддя хмар на очах у всіх раптом закрило небо. Загриміло так, аж земля затремтіла, у небі спалахнули блискавиці, одна з яких вдарила у кам’яну плиту, що лежала непорушно на узгір’ї і з-під неї у яр бахнула річкою вода, змивши на своїм шляху нападників у Дністер...
    Незабаром плем’я повернулося у своє поселення і знайшло його цілим. Люди відшукали тіла замучених нападниками молодят і поховали їх на берегах нової річки, насипавши дві високі могили.
    Ось хто такі Роман і Данка і чому їх іменами названі річка і пагорби.